Раніше
зона АТО (Антитерористична операція), тепер - ООС (Операція об’єднаних
сил). Проте, як сказав Павло Канюга: “Від перестановки доданків сума не
змінюється”. Незалежно від назви “Східного Дійства”, люди там борються
за мирне небо над головою, хоча цей вислів вже настільки засів у нашій
свідомості, що ми не помічаємо його відсутність на Донбасі.
Ексклюзивно
для журналістки редакції 032.ua львів’янин та офіцер-артилерист Павло
Канюга розповів про АТО, яке ми не знали. “Страшно мені стало після
повернення додому”, - шість слів з великим сенсом. Постійні обстріли,
кров, поранені та загиблі - одним словом ВІЙНА можна описати те, що ми
щодня бачимо на екранах наших комп’ютерів чи телевізорів. Але як там
насправді, може знати тільки той, хто був у вирі цих подій.
Розмова
з АТОвцем передбачає собою серйозний тон живі факти. Звичайно ж, місце
для неї я вибрала зовсім тематичне: підвальне приміщення кав’ярні в
книжковому магазині на проспекті Шевченка. Я не інтуїт, але цього разу
вона мене не підвела, бо це було навіть дуже добре рішення. І згодом
зрозуміємо, чому. Почати розмову я вирішила з подій на Майдані, оскільки саме там розпочалося те, що зараз ми так усі воліємо зупинити - “завуальовану російську агресію”.
Не
дивлячись на те, що Павло випускник військової кафедри Національного
університету “Львівська політехніка”, на яку він пішов за власним
бажанням, працював у зовсім іншій галузі. Раніше вів курси з соціоніки
(концепція на перетині психології та соціології). На Майдані не був, але
допомагав формувати ефективні групи людей, для того щоб вони їхали
відстоювати Європейський напрямок України.
“Ми, з точки зору соціоніки, у Львові формували групи по 5 - 6 людей, які мали високу ступінь надійності як структури”, - саме так пояснив цей процес Павло Канюга. На запитання для чого це було, він відповів: “Щоб мінімізувати втрати людей. Адже в кожній групі був керівник, який з тверезим розумом мав ставитися до будь-якої небезпеки”.
Разом зі своїми учнями Павло створив близько ста груп, які були на Майдані.
Він був свого роду консультантом, який в подальшому допоміг людям
зрозуміти їхню стратегію та план дій. “Вже після цього я бачився з деким
з цих груп. Вони не забули згадати мене хорошим словом”, - сміється
знавець соціоніки.
А що ж було далі? Як потрапив в зону АТО?
У той період, а це - 2015 рік, потрапити в зону АТО не складало жодної
проблеми. Але все ж відповідь була того варта: чотири повістки - чотири
можливості попасти в зону бойових дій. Шансів було передостаньо, але
чомусь за четвертим він відправився туди захищати Україну. Кумедна
ситуація насправді вийшла з тими повістками, то бійців вже вистачало, то
весілля, що крутилося “на носі” в Павла, завадили йому приїхати туди
раніше.
“Я
міг відмазатись від АТО, але не хотів”, - запевнив мене офіцер Канюга. -
“Всі рази після кожної повістки я їздив у військкомат, проходив огляд і
перші два рази почув, що вони вже набрали бійців (1500). Я розумів, що
повернуся наступним разом. Коли приїхав третій раз, то в мене було
незабаром весілля”,- додав Павло. Звичайно, що "комісари" зрозуміли його становище і відпустили до наступного, себто, четвертого разу.
2015
рік, 3 березня. Позаду - півроку подружнього життя, як знову прийшов
лист із запрошенням до мобілізації. Як відреагували вдома? Без емоцій та
з кам’яним обличчям Павло каже: “Та нормально”. Скоріше за все, у нього
дуже лояльна дружина або спогади в той день були не найкращими. А
можливо, ми дуже звикли до телевізійної картинки, де вся сім’я чи ціле
село плаче і проводжає свого хлопця на фронт.
Офіцер каже, що на війні було не страшно, але додає: “Страшно стало, коли я повернувся”.
“В
зоні АТО я був рік, ще в 2015, але добре пам’ятаю, як це було. Спершу
нас повезли на довоєнну підготовку в Національну академію сухопутних
військ, хорошу, до речі підготовку",- розповів Павло Канюга. Були там і хлопці, які не вміли тримати зброю, їх там навчали, бо не було іншого виходу.
Пам’ятаю,
що ЗМІ завжди порушували два питання: чи дійшли пакунки з допомогою до
атовців та що вони їдять. Відповідно, ці питання я і задала Павлу. Чесно
кажучи, сподівалася, що почую про голод, холод і повну відсутність
допомоги, а почула про те, що годували їх добре та всі пакунки доходили.
“Годували
нас і справді добре. Я набрав 18 кілограм за рік часу. В нас була
кухня, яка називалася “ПАК 200 (польова автономна кухня)”. Я до сих пір
не можу дивитися на рибу в консервах. В народі ми її називали "червона
риба", а, насправді, то були звичайні бички в томаті. Певно, я їх
переїв”, - сміючись, розповідає Павло.
Додає: “Були
в нашій бригаді бійці з усіма шкідливими звичками, які тільки існують.
Коли я їхав на війну, то сподівався, що ніхто пити та смалити не буде,
але вже так сталося. Довелося боротися з цим”.
Першим
пунктом призначення Павла став Новоград-Волинський, 30-та окрема
механізована бригада, де він пробув рівно 3 дні. А потім всіх
новоприбулих погрузили в автобуси і відвезли безпосередньо в АТО в
складі тої ж таки бригади.
Павло Канюга згадує, що зона воєнних дій виглядає справді розбитою: “Нас
привезли в Слов’янськ. Я пам’ятаю, що повсюди були знаки війни:
облуплені будинки, на заправці стояв бак з пропаном, обкладений мішками,
щоб уламки його не пошкодили, і купа військових з автоматами. І це вже
не була передова в 2015 році”.
Шквал, страх і паніка - це постійні друзі війни, які точно не зрівняються з відчуттям посттравматичного синдрому.
“Страшно мені стало, коли я повернувся”, - я добре запам’ятала ці слова
головного героя. Чому? Бо мені здавалося, що сильнішого страху, ніж на
війні немає, але як виявилося потім - і до цього відчуття можна
звикнути. А повернутися до “НОРМАЛЬНОГО” життя стає набагато важче.
“Коли
я повернувся перший раз у відпустку додому, то пам’ятаю, як за два дні в
мене під вікнами почали пускати салют. Я одразу ж заліз під ліжко і
почав шукати автомат. Звичайно, я підсвідомо розумів, що це звичайний
салют, але рефлекси спрацювали проти мене. І це не єдиний такий випадок”, - розповідає Канюга.
Я
мала дурість запитати, чи позбувся він посттравматичного синдрому, та
отримала відповідь: “Від ПТСР позбутись остаточно не можна, лише
мінімізувати його прояви.”
Пам’ятаєте,
на початку я розповідала про те, що дуже вдало вибрала місце для нашої
зустрічі? Зараз поясню чому. Не лише панічними атаками, вічним страхом
та незрозумілими рефлексами закінчується цей постАТОвський синдром.
Павло мені розповів ще декілька цікавих спостережень: “Якщо
ти будеш спостерігати за атовцями, то побачиш, що в будь-якому закладі
вони будуть сідати так, щоб повністю контролювати простір на випадок
«можливого» обстрілу. Також часто вони носять з собою ніж та уникають
раптових звуків, ба більше, спалахів фотоапаратів”.
“Я волію не говорити дружині та друзям, куди я йду. Я злюсь, коли вони мене це запитують, адже відповідь на підсвідомому рівні викликає в мене почуття небезпеки”, - додає Павло.
Сон - ось, що ти можеш втратити в АТО, і історія Павла підтверджує це припущення: “Півроку після остаточного повернення додому я не міг спати.
Згодом, я вже знав кожного сусіда по тому, як він ходить. Такий
відбиток в мене залишила війна, бо я мав знати, хто заходить до мене в
кімнату, не відкриваючи очей. Я міг сказати, хто сьогодні на посту,
почувши лише кроки людини”.
Жінкам
атовців Павло Канюга рекомендує пройти спеціальні курси для дружин
ветеранів війни, адже зрозуміти кардинальну зміну чоловічої поведінки
готова не кожна.
Зараз
Павло має свої курси по соціоніці (“16 types”), виховує маленьку
донечку разом із розуміючою дружиною. Звичайно, держава не обділила його
пільговим пакетом, в який входить: ділянка на окраїні Львова,
безкоштовне лікування, мінус 70% на комунальні послуги, безкоштовний
проїзд в громадському транспорті, психотерапевт.
Я
не можу сказати, чи компенсація перекриває втрати. Єдине, що додам:
хочеш ти того чи ні, але АТО залишає певний відбиток в твоєму житті. Цей
відбиток ніколи не буде абсолютно поганим чи абсолютно хорошим. Він
просто буде. Їх не потрібно боятися, чи жаліти. Вони - АТОвці, і це заслуговує на повагу.
